Стоїть народ, як меч. Мов клич.
Немов молитва битви. Не покори.
Ніхто того народу не поборе,
Що породив Шевченка й Січ
(Т. Мельничук).
Минуло 210 років з того часу, як у світ прийшов Тарас Шевченко. Той, хто зумів принести на вкраїнську землю альфу й омегу – Слово, що виросло в «нашу думу» «нашу пісню», яка «не вмре, не загине»!
Тарасова любов до України вилилася і в картинах, і в пейзажній ліриці, де все настільки прекрасне, що «хоч спинись, одпочинь серцем і з Богом говори»… Тарас Шевченко – пророк. Він дуже давно просив: «обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю»… Прийшла лиха година… Війна… Навіть над тиловим вишневим садком гудуть не хрущі, а ракети:
«…Було колись в Україні ревіли гармати…» І тепер ревуть!!! Ревуть літаки, ридають серця, а українці добре пам’ятають Шевченкову аксіому: «в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля»… І українці гуртуються, обіймаються. Обіймаються добровольці і волонтери, лікарі і поранені, Україна і цивілізований світ. І звучить Шевченкове слово, Шевченкова дума…
20.11. 2024 року на Факультеті філології вкотре світилося Шевченкове Слово: студенти аналізували його як оберіг свободи України на І етапі ХV Міжнародного мовно-літературного конкурсу імені Тараса Шевченка.
Організаторка творчого студентського змагання – професорка кафедри української літератури Наталія Мафтин.
Членкині журі – доцентки Наталія Вівчарик, Ірина Джочка, Наталія Іванишин, Роксолана Стефурак. Наша дума, наша пісня не вмре, не загине!
